«Небажаний» Анатолій Кичинський

Я не читав Анатолія Кичинського в середині 70-х, доби його книжкового літературного дебюту («Вулиця закоханих дерев», 1976), тому не знав, що поетичною візиткою молодого автора критики і читачі вважали вірш «Жива і скошена тече в мені трава», про що у передмові до книги нагадав незабутній Леонід Талалай. Але вірш, направду, добрий у своєму екзистенційному відчитанні часу:

… А буде так:

принишкнуть деревá –

і всесвіт мовби нерухомим стане.

І я відчую вперше і востаннє:

жива і скошена тече в мені трава…

Взагалі, потрібно сказати, що переднє слово написане з любовʼю до поезії Кичинського і професійним чуттям. Чого вартують міркування Леоніда Талалая про «традиційність» українського поета і його відмінність від «нетрадиційного»: «Традиційність – це не лише прозорість тексту, римовані рядки, написані ямбом чи хореєм. Поняття традиційності набагато ширше. Підключитися до неї, оволодіти нею не така вже й легка справа. Один з найвідоміших поетів ХХ ст.. Еліот писав, що традиція – це насамперед відчуття історії, необхідне для кожного, хто має намір залишитися поетом і після двадцятип’ятилітнього віку. А почуття історії – це вміння бачити і сприймати не тільки минуле у минулому, а й присутність його в теперішньому. І саме таке відчуття історії спонукає поета писати так, ніби вся література від Гомера до наших днів існує одночасно. Таке відчуття історії, що є відчуттям вічного і тимчасового разом і робить письменника традиційним. Для  А.Кичинського „вся література“ починається не з Гомера, а з фольклору» (с.7-8). Продовження