Розстріли евреїв на Херсонщині. Спогади очевидців

Про масові розстріли євреїв під час   II Світової війни написано дуже багато. Багато людей досліджували цю тему.  Але, ще трапляються чорні плями історії. Майже нічого невідомо про те, що євреїв розстрілювали і в так званому «кавунячому трикутнику»: Михайлівка-Добропілля-Новомиколаївка.

Про ці події ми розмовляємо з Цибохіною Галиною Дмитрівною, яка мешкає в селі Добропілля Голопристанського району. Сама Галина Дмитрівна  дуже цікава людина. Носій багатьох знань, побутових  прикмет та звичаїв, а також історій. Але вона має ще одну  унікальну особливість - вона є носієм так званого південого (степового)  діалекту української мови. Того діалекту, яким розмовляли мешканці степових сіл та хуторів південної Херсонщини на початку XX століття. Тому, я навмисно залишав у  її розповіді  окремі слова та вислови, які притаманні цьому регіону та які передають місцевий колорит. Побробиці на блозі

Записано 27 липня 2013 року.   Розповідь:

Коли почалася війна, мені було 9 років. Наше село називалося Ленінське. Там був магазин,  сільська рада. Бухгалтерія магазину була в Миколаївці (Новомиколаївка Скадовського району). Вже восени в нашому селі було багато переселених, евакуйованих. Наших евакувалося мало. Всього дві родини. Вони евакувалися та всі живі і повернулися. А в селі було багато чужих - хто до родичів приїхав, хто до знайомих - від війни ховалися.

Наше село називалося єврейським (і зараз місцеві мешканці називают цю місцину єврейськими хуторами). Воно було заселене в більшості євреями. А ми раніше жили в Миколаївці, а потім батько перевіз нас туди, нам дали хату - ще незакінчену. Єврейські домики були в селі - їх однаковими будували. І ми там жили. І коли зайшли німці, то почали вони євреїв згоняти. Всіх євреїв. А вони, бідні, напоготові  вже були. Бо потім, коли їх розстріляли, ми, як дітвора, лазили по їх хатах, то знаходили вузлики. То вузлик з коржиками, то вузлики з одежою зібрані. Потім їх усіх зібрали у школі. (В селі була тоді єврейська школа, а ми ходили у друге село, називалося Буркути, десь від нас три кілометри. Ходили, коли тепло - то пішки, коли холодно, то нас туда возила підвода).

Зігнали вони їх  до школи. А потім, всіх зібрали і партіями вели у місцину, вона називалася у нас Гайок (той Гайок тягнеться до другого села Вторе, так воно тоді і називалося - Вторе) і там - у углу були силосні ями, і їх туди поліцаї гонили і там їх розстрілювали. Стріляли німці, а наші поліцаї  гонили їх, та дивилися, щоб вони не потікали. Бо моя невістка (братова дружина) казала, що до них теж приходив староста і казав, щоб вони йшли помагати, а вони сказали: «Можете нас тут вбити, а ми туди не підемо».  Продовження