Нетолерантно про толерантність
«В кожній справі має бути толерантність». Цей принцип, який ще у 1993 р. сформулював, на допиті у слідчого, один молодий журналіст, став нині хоча й не всезагальним, але цілком офіційним. Принаймні у виховному плані кожної української школи ми можемо знайти «тиждень толерантності». Звичайно, що справа дослідження історії в сучасній Україні також не може обійтись без толерантності.
Тож звернемося до «толерантної» («політкоректної») моделі нашої з вами історії. Тут все просто і зрозуміло. Є «свої» і є «чужі». Для початку визначимось із «своїми». «Свої» можуть бути лише толерантними (а як же інакше?). Це мають бути тихі, мирні люди, яких нетолерантні «чужі» жорстоко винищують, а ті лише очима кліпають, бо толерантні та сумирні. А хто ж чужі? Поляки, татари, турки і росіяни на цю роль не підходять, бо можуть образитись і навіть нагадати про те, що українці також до них ставились не завжди толерантно. А це ж може зіпсувати імідж тихого, сумирного, покірного народу.
Та й міжнародні відносини зіпсувати. Нащо воно треба? Тим більше, що на роль «чужих» є більш вдалі претенденти. Фашисти наприклад. Їх і у Нюрнбергзі офіційно засудили, тут не підкопаєшся. Або більшовики. Такі собі знеособлені більшовики незрозумілої національності. Трохи б’є по електорату КПУ, але це стерпіти можна. Не дуже толерантний (а місцями зовсім нетолерантний) російський царизм також може стати в нагоді.
Ну ніби і все. Далі слід лише відшукувати «правильні» факти, а «неправильні» ігнорувати і приховувати. І розставляти «правильні» акценти. Бо «пересічний українець» має знати, що УПА була толерантною, демократично, інтернаціональною армією, головнокомандувач якої співробітничав з німцями лише для того, щоб мати можливість рятувати єврейських діточок («Список Шиндлера» дивились?). Бо «пересічний» українець має знати, що з голоду треба помирати тихо і сумирно, як помирали українці в 33-му. Бо не може українець опиратися. Бо такий він був, такий і має бути.
Бо не було повстань у 1918, 1919, 1920, 1921 роках. Бо селяни не били німців, австрійців, «білих», «червоних». Не розстрілювали із засідок продзагони, не вирізали комісарам, перед тим як повісити, зірок на лобах, не палили єврейських містечок. І не носились степами України махновські тачанки, і не вели повстанців у бій отамани Холодного Яру. І не повставали селяни проти колективізації. І не стріляли, не палили, не різали. І брешуть історики С. Білокінь, Р. Коваль, С. Кульчицький, В. Мороз, В. Сергійчук коли говорять про опір сталінській колективізації. Не було цього.
Може, звичайно, і було, та нащо про це знати «пересічному українцю»? Адже останній може зробити «неправильні» для нинішніх владоможців висновки і почне брати приклад зі своїх попредників – козаків, гайдамаків, повстанців. Інородна олігархія «держави Україна» вирішила за нас яку «правильну» історію нам вивчати і на які «моральні» принципи взоруватися. Вирішили так, тому що бояться повторення. Вони як заведені твердять – «Це не має більше повторитися». Але даремно – нова Коліївщина, і новий Холодний Яр вже не за горами.
Тож звернемося до «толерантної» («політкоректної») моделі нашої з вами історії. Тут все просто і зрозуміло. Є «свої» і є «чужі». Для початку визначимось із «своїми». «Свої» можуть бути лише толерантними (а як же інакше?). Це мають бути тихі, мирні люди, яких нетолерантні «чужі» жорстоко винищують, а ті лише очима кліпають, бо толерантні та сумирні. А хто ж чужі? Поляки, татари, турки і росіяни на цю роль не підходять, бо можуть образитись і навіть нагадати про те, що українці також до них ставились не завжди толерантно. А це ж може зіпсувати імідж тихого, сумирного, покірного народу.
Та й міжнародні відносини зіпсувати. Нащо воно треба? Тим більше, що на роль «чужих» є більш вдалі претенденти. Фашисти наприклад. Їх і у Нюрнбергзі офіційно засудили, тут не підкопаєшся. Або більшовики. Такі собі знеособлені більшовики незрозумілої національності. Трохи б’є по електорату КПУ, але це стерпіти можна. Не дуже толерантний (а місцями зовсім нетолерантний) російський царизм також може стати в нагоді.
Ну ніби і все. Далі слід лише відшукувати «правильні» факти, а «неправильні» ігнорувати і приховувати. І розставляти «правильні» акценти. Бо «пересічний українець» має знати, що УПА була толерантною, демократично, інтернаціональною армією, головнокомандувач якої співробітничав з німцями лише для того, щоб мати можливість рятувати єврейських діточок («Список Шиндлера» дивились?). Бо «пересічний» українець має знати, що з голоду треба помирати тихо і сумирно, як помирали українці в 33-му. Бо не може українець опиратися. Бо такий він був, такий і має бути.
Бо не було повстань у 1918, 1919, 1920, 1921 роках. Бо селяни не били німців, австрійців, «білих», «червоних». Не розстрілювали із засідок продзагони, не вирізали комісарам, перед тим як повісити, зірок на лобах, не палили єврейських містечок. І не носились степами України махновські тачанки, і не вели повстанців у бій отамани Холодного Яру. І не повставали селяни проти колективізації. І не стріляли, не палили, не різали. І брешуть історики С. Білокінь, Р. Коваль, С. Кульчицький, В. Мороз, В. Сергійчук коли говорять про опір сталінській колективізації. Не було цього.
Може, звичайно, і було, та нащо про це знати «пересічному українцю»? Адже останній може зробити «неправильні» для нинішніх владоможців висновки і почне брати приклад зі своїх попредників – козаків, гайдамаків, повстанців. Інородна олігархія «держави Україна» вирішила за нас яку «правильну» історію нам вивчати і на які «моральні» принципи взоруватися. Вирішили так, тому що бояться повторення. Вони як заведені твердять – «Це не має більше повторитися». Але даремно – нова Коліївщина, і новий Холодний Яр вже не за горами.
Коментарі
Дописати коментар